Я - аристократка! У меня даже тараканы в голове породистые!
"Учора Імператор зволив показати гостю свою повітряну кулю. Куля піднімалася над містом на висоту, неприступну навіть криламам. Тканина, з якої виготовлено величезний круглий балон, відбивала небо й уміла бути невидимою. Знизу, хоч скільки зори, нічого не розгледиш, окрім невиразної крапки: пташка? Хмара? Пилинка в оці?
Посеред неба ніхто не міг їх почути. Тут було тихо й дуже холодно.
– …Імператор і маг водночас. Чому ти нічого не хочеш міняти?
– Де?
Варан провів рукою, указуючи на величезне багатоярусне місто внизу, на смарагдово-синє море, на далекі кораблі під різнокольоровими вітрилами, на багатоярусні гори під шаром лісу й під шаром снігу, на лінію обрію – таку далеку, що світ здавався круглим.
Його Величність розтяг і без того великий жорсткий рот:
– Ти маєш на увазі мудрі праведні закони? Легкі податки? Захист знедоленим, справедливість у суді, загальне благоденство?
У голосі його бриніла така жовч, що Варан опустив очі:
– Мені вже багато років. Я зовсім не такий наївний.
– Ти не просто наївний. Ти дитинний. Імператор – частина цього світу, ще один камінець на терезах. Жоден імператор не приносив нічого звідти – з-за межі… А маг – мусить. Для цього він народився, для цього живе. Якби моя змога – я ходив би від оселі до оселі, де жують кашу або майструють рогатки поки не зловлені державною службою шмаркаті чаклуни… Брав би кожного за барки й питав: ти розумієш, на що ти? Не для фокусів, не задля пихи, навіть не для влади… Я стукав би їх по тім’ячку й повторював: подумай, чарівниче. Подумай, хто ти й перед ким відповідаєш…
Куля остигала. Повільно спускалась, через прозорі стінки Варан бачив клуботання пари – це не була проста біла пара, з якої складаються хмари. Це була злобна, спіймана і загнуздана на службу Імператору, підступна й небезпечна сіра пара.
– Я витратив себе, викинув на прямування до трону, пройшовся по магічному дару, як по канату над прірвою. – Імператор усміхнувся. – Але навіть якби я прожив усе життя в лахмітті, намагаючись зрозуміти свій дар, навряд чи мені вдалось би здолати час… старість. Смерть. А так – я можу запропонувати тобі спокій і радість у твої останні роки. А головне – ти не будеш самотній.
Він помовчав і додав ледь чутно:
– І я."
Посеред неба ніхто не міг їх почути. Тут було тихо й дуже холодно.
– …Імператор і маг водночас. Чому ти нічого не хочеш міняти?
– Де?
Варан провів рукою, указуючи на величезне багатоярусне місто внизу, на смарагдово-синє море, на далекі кораблі під різнокольоровими вітрилами, на багатоярусні гори під шаром лісу й під шаром снігу, на лінію обрію – таку далеку, що світ здавався круглим.
Його Величність розтяг і без того великий жорсткий рот:
– Ти маєш на увазі мудрі праведні закони? Легкі податки? Захист знедоленим, справедливість у суді, загальне благоденство?
У голосі його бриніла така жовч, що Варан опустив очі:
– Мені вже багато років. Я зовсім не такий наївний.
– Ти не просто наївний. Ти дитинний. Імператор – частина цього світу, ще один камінець на терезах. Жоден імператор не приносив нічого звідти – з-за межі… А маг – мусить. Для цього він народився, для цього живе. Якби моя змога – я ходив би від оселі до оселі, де жують кашу або майструють рогатки поки не зловлені державною службою шмаркаті чаклуни… Брав би кожного за барки й питав: ти розумієш, на що ти? Не для фокусів, не задля пихи, навіть не для влади… Я стукав би їх по тім’ячку й повторював: подумай, чарівниче. Подумай, хто ти й перед ким відповідаєш…
Куля остигала. Повільно спускалась, через прозорі стінки Варан бачив клуботання пари – це не була проста біла пара, з якої складаються хмари. Це була злобна, спіймана і загнуздана на службу Імператору, підступна й небезпечна сіра пара.
– Я витратив себе, викинув на прямування до трону, пройшовся по магічному дару, як по канату над прірвою. – Імператор усміхнувся. – Але навіть якби я прожив усе життя в лахмітті, намагаючись зрозуміти свій дар, навряд чи мені вдалось би здолати час… старість. Смерть. А так – я можу запропонувати тобі спокій і радість у твої останні роки. А головне – ти не будеш самотній.
Він помовчав і додав ледь чутно:
– І я."