Я - аристократка! У меня даже тараканы в голове породистые!
"Я завжди вважав, що одне з найбільших нещасть у світі — мати багато знайомих. Хтось тебе колись знічев’я познайомив серед дороги зі своїм знайомим, і з того часу його знайомий стає і твоїм, він уже має право зупинити тебе на вулиці, вигукнути «Як ся маєш?», ба навіть відрекомендувати своєму супутникові тебе, як свого «старого» знайомого. З якогось дня ти не можеш пройтися містом, заглибившись у себе, бо мусиш сікти очима за всіма знайомими, які можуть минати тебе, інакше потім скажуть, що ти невихований або надто гордий. Я не люблю нових знайомств, найкраще я почуваюся на самоті, хоча це рідко вдається, мені часто сниться, що я живу у якійсь затишній нірці, де мені тепло й погідно. І коли відбувається щось тривожне біля мене, я відразу ховаюся у ту нірку з моїх снів і сиджу, скулившись, але в безпеці. І ось зараз серед ночі я прихмостився біля вікна у суцільній темряві і думаю про останню розмову з Краухом. За вікном дощ, я люблю дощ, коли він на вулиці, а я в хаті, люблю дивитися, як він заливає шиби, хлюпоче з ринви, як булькочуть калюжі, люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара. Я люблю зорі, бо коли дивлюся на них, стаю причетним до вічності й порядку. Я вичитав у Платона, що боги дарували нам зорі, як приклад для наслідування, щоб, не зважаючи на те, що все на світі проминуще і гівна варте, наші думки знайшли порядок і спокій. Мабуть, він при цьому вірив, що ми й самі інколи стаєхмо богами. Я стояв біля вікна і дивився на зорі, а зорі дивились на мене і дивувалися, чому я такий йолоп і ще досі не зазирнув до валізи пана доктора.
Валіза мала два замки й обидва зачинені на ключик, ключик був приклеєний до валізи збоку. Я відчинив її і побачив те, чого й сподівався: срібні ложки, виделки, два великі срібні канделябри, кілька хутряних комірів з лиса. Ще була дерев’яна скринька, вона теж була замкнена, але ключика у валізі я не знайшов. Велике діло — я відімкнув її ножем. Скринька була повна золота: австрійські й царські монети, намиста, персні, кульчики. Цілий скарб. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, і думав, як ним розпорядитися, бо пан доктор ніколи не покине меж Гетто, а вимагати від »мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що... хіба що, йдучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу панові Крауху, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так, по правді, на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, це неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець. І я вирішив, що зоставлю собі лише ті монети, один ланцюжок і один сиґнет з зображенням левиної голови. А для майбутньої дружини, яка в мене неодмінно коли-небудь з’явиться, я ще візьму оці кульчики, що скидаються на великі золоті краплі з діямантами."
Валіза мала два замки й обидва зачинені на ключик, ключик був приклеєний до валізи збоку. Я відчинив її і побачив те, чого й сподівався: срібні ложки, виделки, два великі срібні канделябри, кілька хутряних комірів з лиса. Ще була дерев’яна скринька, вона теж була замкнена, але ключика у валізі я не знайшов. Велике діло — я відімкнув її ножем. Скринька була повна золота: австрійські й царські монети, намиста, персні, кульчики. Цілий скарб. Я завмер і дивився на це щастя, яке мені несподівано впало на голову, і думав, як ним розпорядитися, бо пан доктор ніколи не покине меж Гетто, а вимагати від »мене повернути своє добро теж не стане, бо лише гірше собі зробить. Хіба що... хіба що, йдучи на дно, захоче й мене за собою потягнути, аби відімстити, і скаже їм, що передав мені свої скарби. Ого! Тоді мене чекає повний гаплик. Але можна й від цього убезпечитися, якщо занести валізу панові Крауху, перед тим дещо з неї поцупивши, бо так, по правді, на дідька мені здалися канделябри й срібне начиння разом з тими хутерками? Але тоді й частину золота треба буде віддати, бо, як справедливо зазначив пан комісар, це неможливо, аби пан доктор не мав якихось золотих брязкалець. І я вирішив, що зоставлю собі лише ті монети, один ланцюжок і один сиґнет з зображенням левиної голови. А для майбутньої дружини, яка в мене неодмінно коли-небудь з’явиться, я ще візьму оці кульчики, що скидаються на великі золоті краплі з діямантами."